Блог учителя української мови та літератури Бойко Оксани Миколаївни: Позакласна робота

Шевченкова свіча

Свіча, запалена від серця

Мета: розширити інтерес учнів до життєвого і творчого шляху Т.Г.Шевченка; розкрити багатогранність його таланту та значення його творчості в історії української культури; вправляти учнів у виразному читанні творів напам’ять; виховувати гордість за український народ, за його минуле.

Хід заходу

Біля імпровізованої хати сидить батько, мати, дитина.

Дитина (звертається до батька)

Любий тату, милий тату!

Ти скажи, навіщо хату

Рушниками ми прибрали,

Ніби в свято великоднє?

День який у нас сьогодні,

Що квіток отак багато?

Батько: Так, у нас сьогодні свято!

Дитина (до матері): Мамо, що ж за свято нині?

Мати: Та Тарасове, дитино!

Знай, колись, моє серденько,

Був у нас Тарас Шевченко.

Дитина: Хто ж він був нам, люба ненько?

Мати: Наймиліша всім людина

І найкращая перлина,

Яку має Україна,

Наша рідная країна.

(Виходять ведучі)

Ведуча: Так, дійсно, у нас сьогодні свято. Адже вся славна Україна у цьому році відзначає 200- річчя від дня народження Великого українського сина - Тараса Григоровича Шевченка. Його ім’я - святе для кожного українця.

Хай палає свічка, хай палає,

Зігріває нас вона в цей час.

Друзів голоси нехай лунають,

Слово й музика нехай єднають нас.

Ведучий: У чому ж феномен нашого великого митця? Чому і сьогодні, через такий великий проміжок часу, твори, написані Великим Кобзарем, хвилюють, навчають, тривожать душі?

До ведучих по черзі виходять хлопці і читають вірш «Мені однаково»

Учень 1. Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині —

Однаковісінько мені.

Учень 2. В неволі виріс між чужими,

І, неоплаканий своїми,

В неволі, плачучи, умру,

І все з собою заберу —

Малого сліду не покину

На нашій славній Україні,

На нашій — не своїй землі.

Учень 3. I не пом'яне батько з сином,

Не скаже синові: — Молись.

Молися, сину: за Вкраїну

Його замучили колись. —

Учень 4. Мені однаково, чи буде

Той син молитися, чи ні...

Та не однаково мені,

Як Україну злії люди

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять...

Ох, не однаково мені.

Ведуча: Ох, не однаково йому було… за свій знедолений народ, за свою неньку Україну,

адже ще з раннього дитинства мати навчала малого Тараса любити людей. Без цього ніхто не зможе піднятися на крилах своєї мрії.

(Лунає ніжна музика. Заходить жінка, одягнена в селянський одяг, несе запалену свічку, ставить її на столик біля портрета Т.Г. Шевченка, бере шитво і вишиває. Вбігає хлопчик, сідають біля матері, кладе голову їй на коліна. Вона гладить його.

Хлопчик: Матусю, а правда. Що небо на залізних стовпах тримається?

Мати: Так, синку правда.

Хлопчик: А чому так багато зірок на небі?

Мати: Бо коли людина на світ приходить Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив?

Хлопчик: Бачив, матусю, бачив… Матусечко, а чому одні зірочки ясні, великі, а інші ледь видно?

Мати: Бо, коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь - ледь тліє. А коли добра, любить людей, робить їм добро, тоді зірка такої людини світить ясно, і світло це далеко видно.

Хлопчик: Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.

Мати: Старайся мій хлопчику. (Гладить його по голові)

(Мати з сином виходять. Входять ведучі).

Ведучий: Кажуть, що дитячий світ обмежений. Діти бачать тільки те, що навколо них, поряд. Вони живуть у своєму «маленькому світі» і не прагнуть більшого.

Ведуча: Та це не про малого Тараса.

Куди ведуть шляхи? Де закінчується небо? Що там – попереду? Все турбувало його дитячу уяву. Від матері він пізнав ласку і доброту, від батька – мудрість і зустріч з книгою, а від діда – героїчні сторінки історії рідної України.

Ведучий: Рано, занадто рано доля зробила Тараса сиротою. Так обірвалася казка дитинства.

Ведуча: Далі – поневіряння, розчарування, страждання. А разом із тим – велике бажання вчитися малювати. За це бажання доля давала Тарасові гіркі уроки. Пізніше він поетичним словом звертався не раз до своєї безжальної вчительки – долі.

Літній Тарас.

Доле, де ти! Доле, де ти?

Нема ніякої;

Коли доброї жаль, боже,

То дай злої, злої!

Не дай спати ходячому,

Серцем замирати

І гнилою колодою

По світу валятись.

А дай жити, серцем жити

І людей любити,

А коли ні... то проклинать

І світ запалити!

(Входить дівчина-доля)

Літній Тарас: Хто ти?

Доля: Хіба не впізнав? Я – твоя доля!

Літній Тарас: Що скажеш мені , моя доленько лукава? Чи не забагато одному : сирітство, неволя, тюрми, заслання, чужина, самота і безлюддя? Так, доленько моя убогая?

Доля: Невдивовижу тобі, любий Кобзарю. Хіба ж не звик, що в скорботі та сльозах, зате у мене дві подруги, світлі й вічні, що невідступно прямують за мною. То Муза й Слава твоя, ніколи вони не зраджували тебе. А я…

… Я не лукавила з тобою,

Я другом, братом і сестрою

Сіромі стала. Я взяла

Тебе , маленького, за руку

І в школу хлопця одвела

До п’яного дяка в науку.

«Учися, серденько, колись

З нас будуть люде»,— я сказала.

А ти й послухав, і учивсь,

І вивчився….

Літній Тарас: А ти збрехала?

Які з нас люде? Та дарма!

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

Ходімо ж, доленько моя!

Мій друже вбогий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава — заповідь моя.

(Виходить учень читає «Заповіт»)

Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отойді я

І лани і гори —

Все покину, і полину

До самого Бога

Молитися... а до того

Я не знаю Бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

І мене в сем’ї великій,

В сем’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.

Ведучий : “Незлим тихим словом” згадуємо ми свого пророка, який залишив нам прекрасні твори. А що ж залишимо своїм нащадкам ми?

Учень : Залишим у спадок новим поколінням

Свої ідеали й свої устремління,

Могутню Вкраїну, в якій наша сила,

І геній Шевченка як нації крила.

Учень : Залишим і те, що душею народу

Зовуть недаремно від роду до роду,

Як вищу красу і життєву основу,

Залишимо Слово, Ім’я своє, Мову.

Учень: …Не одцурайтесь своєї мови

Ні в тихі дні, ні в дні громові,

Ні в дні підступно мовчазні,

Коли стоїш на крутизні

Один, чолом сягнувши птаха,

Й холодний вітер попід пахви

Бере і забиває дих,

Щоб ти скорився і притих.

Не одцурайсь, мій сину,

Мови. У тебе іншої нема.

Ти плоть і дух – одне-єдине

Зі словом батьківським – Людина,

Без нього – просто плоть німа.

Без мови в світі нас – нема!

(Звучить ніжна мелодія, заходить жінка з «Кобзарем», сідає до столу і кличе дитину).

Жінка: Покладу «Кобзар» на скатертину

І змахну непрошену сльозину…

Підійди сюди, моя дитино,

Заплети розплетену косу.

Книжка ця – це наша Україна,

В ній не тільки мова солов ' їна, -

Стогнуть в ній ще дотепер руїни,

Скапуючи кров’ю у росу.

Ця роса – червоний світ калини…

Бережи той цвіт, моя дитино, -

Не зів’яв він у важку годину,

Хай не в’яне і у наші дні.

Цвіт калини завше нагадає

Тому, хто у грудях серце має:

України іншої немає.

Тільки та , що у твоїм вікні…

Візьми силу з «Кобзаря» , дитино,

Бо у ньому – для душі хлібина,

Її теж кладуть на скатертину

У великі свята і малі.

Ведучий: Мабуть, немає в Україні людини, яка б не чула про цю святу книгу – «Кобзар». Поетові думи, болі і страждання, надії і сподівання, хвилини радості і тривоги лягли рядками у цій поетичній збірці.

Ведуча: Було це ще до революції. Три дівчинки-сирітки, закінчивши читати «Кобзар», витерли білими хустинками сльози і задумалися. Старша сказала:

Учениця 1: «Якби я була багатою, то виткала б з чистого золота і срібла великий килим і накрила б ним могилу Тараса Григоровича Шевченка».

Учениця 2: «А якби я була багатою» - говорить середня дівчина-сирітка, «Я б усю Чернечу гору, де могила Шевченка, тополями і калиною червоною засадила, чудовими квітами всіяла».

Учениця 3: Третя ж, наймолодша, мовила: «Якби я була багатою, то купила б мільйон «Кобзарів» і в кожну бідну хату дала».

Ведучий: Нехай же в кожній хаті на чільному місці лежить «Кобзар», хай у кожній світлиці заквітне портрет Шевченка, щоб слово Тарасове світило старому і малому, щоб слово його незабуте і нині, вічно ходило по Україні. Та освятиться душа наша великою мудрість .

Звучить тривожна мелодія. У центрі сцени два дерева, одне з яких — зелене— дерево Життя, а друге — сухе— дерево Смерті.

Праворуч під кронами розкішного дерева сидить босий, простоволосий, в убогій одежині, але міцний статурою дід. Довге волосся на його голові скуйовджене, давно не чесане. По худому, жовтому обличчю течуть сльози. Він важко дихає. Над білою його головою прикріплена дощечка, на якій напис: «Хто мені, 200-річному, уклониться до пояса, той матиме літа мої». Ліворуч на золотому троні під сухим деревом сидить Смерть, у руках тримає золоту косу, якою знищує усе живе на землі. Над її головою теж висить дощечка, на якій написано: «Хто мені, всемогутній Смерті, уклонитися до землі сто разів, той одержить від мене торбину золота».Ліворуч від Смерті лежить велика купа торбинок із золотом.

Починають іти люди, босі, зморені, з різними знаряддями праці в руках. Минають старого, із великим страхом підходять до золотого трону, 100 разів кланяються до землі, потім з великої купи хапають торбинку золота і з неприхованою радістю біжать додому. Старий дід мовчить. Лише сильніше течуть сльози. Виходить юнак у брилі, з торбою за плечима, у старій свиті, теж падає так, щоб видно було слова над головою діда.)

Смерть. До мене, до мене, юначе, йди. Не пожалкуєш.

(Хлопець рішуче повертається до смерті спиною й підходить до дерева Життя.Кланяється низько-низесенько дідові. Потім скидає з себе стару свитку.)

Юнак. Станьте на неї, дідусю. Зігрійте свої ноги.

Дід. Велике у тебе серце, сину мій! Люди, які кланяються золоту, ніколи не кланяються серцю людини. За те, що ти, юначе, поклонився людині, а не золоту, матимеш не літа мої, а вічність.

( Юнак кланяється низько дідові ще раз. Потім з торбини витягує окраєць хліба, воду, мовчки кладе їх біля ніг старого.)

Дід. Літа твої, юначе, — вічність.

(Хлопець ще раз низько кланяється і йде своєю дорогою. )

Звучить голос невідомого :

Пішов юнак, пішов у вічність, щоб ...

Сонцем, сонцем, сонцем жити,

Яке й не сходило тоді,

А тільки велетню видніло

З-за чорних мурів вікових,

І думи, думи освітило...

Як не гордитись нам за них

Безсмертного генія великого народу.

Ведуча: До кінця своїх днів Шевченко був вірним українському народу. «Він терпів 10 літ від російської воєнщини, а зробив для свого народу більше, ніж 10 побідних армій,» - писав Франко. І цим завоював посмертну славу.

(Шевченко бере зі столу свічку і звертається до глядачів)

Шевченко:

Я свічку засвітив, колись…

До дна відтоді келих горя випито.

Ще трохи і…молись чи не молись.

Із рук тремтячих недогарок випаде.

Я ніс вогонь крізь чорноту обмов,

Крізь морок тюрем, через грати відчаю,

Він погасав, але я знов і знов

Од свого серця цю свічу засвічував.

(Всі учасники підходять і запалюють свічки від Шевченківської)

Вчитель: У ту хвилину, коли ви запалюєте свої крихітні свічечки від символічної Шевченкової, маємо всі разом подумати про її місце в нашому сьогоденні, у житті народу і кожного з нас. Вона – це дух поета, помисли і заповіти. Іх полум’я горітиме ясніше, а темряви довкола буде менше, коли ми відчуємо в них потребу. Не даймо ж їм погаснути. Наш народ не забуває Тараса. Громове слово поета лунає по всій землі, воно будить думку та совість і кличе до дії. І ми з любов’ю й зі щирим зізнанням звертаємося до тебе, наш рідний земляче.

Провіснику волі, великий титане,

Справдилися думи пророчі твої,

Приймай же данину любові і шани

Од вольних народів нової сім’ї.

Учень 1: Спи спокійно, поете,

Образ огнений твій,

Не зітерти ні бурі, ні часу.

В українській землі, славній, вольній, новій

Ми тебе не забудем, Тарасе!

Учень 2: Це хто сказав, що одлунав акорд

Його пісень – і вже не воскресити?

Неправда, ні! Шевченко – це народ,